5.
архімандрит АРСЕНІЙ ДЕМ'ЯНЧУК
Життєвий шлях справжнього священика дуже важкий. Тому що це не тільки
служіння у храмі, як більшість вважають, Найтяжче це відректися від себе,
своїх бажань, немощів і присвятити себе людям. Ти повинен прийняти у свої
руки душі багатьох людей, а потім вести їх до Бога. Далеко не кожен здатен
на таке.
«Батюшка Арсеній - це людина живої віри», - не раз чуєш від тих хто живе з
ним поруч, хто ділить з ним радощі і горе. Яких гостей не було у світязького
священика - високопосадовців, сановитих душпастирів, видатних діячів
культури, визначних державних діячів: їдуть друзі-священики, монахи,
студенти духовних академій і семінарій, бізнесмени, прості сільські жінки та
чоловіки, які шукають шлях до істини: ті кому просто важко на душі; ті хто
не має де прихилити голову...
Йдуть з усіх куточків України, з Росії, Польщі, Молдавії, Білорусії, свого
часу тут жив навіть чернець-грузин.
І
для всіх їх о. Арсеній знаходить добре слово, лагідну посмішку, дарує
спокій душі, примирить з собою і світом, обігріє теплом благодатної
молитви. До кожного він виявить повагу, приділить увагу, вислухає, порадить,
підтримає, за кожного помолиться так, що людина буде завжди думати, що вона
єдина варта цього, що її справа найважливіша, а батюшка тільки й чекав, щоб
її вирішити.
Його народження і життя - це Милість Божа. Народився Василь Дем'янчук 8
липня 1976 року в с. Черчє Камінь-Каширського району. Волинської області.
Батьки його Марія і Василь, були колгоспниками. Так склалося що троє дітей
вони поховали, і вже втратили надію почути в своїй хаті дитячий сміх. І тоді
Марія дала обітницю Богові: якщо народиться в неї син віддасть його на
службу Господу. Тому як тільки Василько підріс, бабуся і батьки стали його
водити в церкву с. Хотешів. Дорога була тяжка і далека, особливо важко було
зимою добиратися по намерзлій льодом кладці через річку Турію. У Хотешові
тоді служив о. Іоанн (тепер духівник Михнівського жіночого монастиря), він і
став для хлопця авторитетом, прикладом для наслідування. Коли в Черче
побудували храм, Василь знав що буде монахом, готувався до цього, хоч батьки
були проти.
Після закінчення школи у 1993 році поступив у Волинську Духовну Семінарію,
де був старостою групи, старшим пономарем, проводив заняття недільної
школи, вів бесіди з людьми, що потрапили в наркотичну залежність.
27 червня 1997 року єпископом Володимир-Волинським і Ковельським Симеоном
посвячений в сан диякона, а 6 липня в с. Кримно Старовижівського району
рукоположений в сан священика. 14 липня призначений настоятелем
Свято-Покровської церкви села Смоляри-Оріхові Ратнівського району з
паралельним обслуговуванням Свято-Михайлівського храму села Залухів. Обидва
храми були у стані будівництва. В Оріхово служби проходили в сільській хаті,
людей збиралося багато, молодий священик відразу всім сподобався, кожному
припав до душі. Все село згуртувалося навколо нього. Якими щирими молитвами
зверталися Горіхівці до Милосердного! І їхні надії здійснилися. Вже через 3
місяці новозбудований храм освячував єпископ Симеон.
Далі - свята чергувалися із буднями: діти з нетерпінням чекали занять у
недільній школі, все більше молоді тягнулося до храму. Хтось став пономарем,
хтось співав на кліросі, а більшість просто раділи тим годинам радості і
чистоти, яку відчувала душа під час богослужіння. Люди середнього і
старшого віку потребували терплячого слухача
- і о, Василь, який годився їм
за сина чи внука, вмів подивитися на проблему їхніми очима, допомогти і
підказати, тому двері його квартири рідко зачинялися, а коли його перевели
на Світязька парафію, сумувало все село.
З
24 квітня 1999р. о. Василь - настоятель Петропавлівського храму с. Світязь.
Де б він не був скрізь веде активне життя: з серпня 1997 року
- керуючий відділом у справах
молоді, бере участь у семінарах, з'їздах, конгресах у Львові, Москві, Києві,
Ужгороді, Супраслі (Польща), організовує православний табір для дітей-сиріт.
З
1998 по 2003 рік о. Василь навчався у Київський Духовній Академії, з
вересня 1999 року призначений викладачем регентського училища у
Володимирі-Волинському.
Кожен крок у житті Василя Дем'янчука - це шлях до здійснення мрій. 29
березня 2002 року він приймає чернечий постриг. Того дня помер Василь, а
народився Арсеній на честь прп. Арсенія Великого (21 травня). Це ім'я
символічне, з грецької мови - мужній.
Справді, це сильна і мужня людина нічого не боїться в житті. Бог для нього
знамення, сила, захист і уповання. З Ним він несе свій щоденний подвиг. Все
його життя - боротьба зі злом у всіх його проявах.
Священик згадує, що у переддень його дияконської хіротонії над Мілецьким
монастирем де готувався він, пронісся страшенний ураган, який позносив
покрівлі, поламав дерева, а перед постригом
- провалилась у безвість
церковна криниця, тріснув один з найбільших дзвонів ще й машина наїхала на
новозбудовані церковні ворота. Чи випадково це?
А
скільки наклепів, поговорів, погроз доводиться чути?! Найважче, коли їх
розповсюджують ті, хто вчора просив допомоги, підтримки, молитви. «Я вже до
цього звик і не звертаю уваги», - посміхається батюшка.
Можна посміхатися, коли маєш чисту совість, відкрите серце і могутню стіну з
прихожан, духовних чад, друзів, однодумців, земних і небесних покровителів,
коли впевнений у їхній любові, щирій прихильності, а добрих намірах і
надійності. А сьогодні о. Арсенію чи не найважче: необхідно завершити
будівництво братського корпусу
- доводиться просити, кланятися,
працювати і молитися, молитися, молитися... Добре, що про монастир у Світязі
все частіше і частіше пишуть в газетах, іноді розповідають по радіо. Батюшку
стали запрошувати в Київ. «Там легше знайти спонсорів», - жартує, І вже
наперед планує, куди краще ті гроші потратити.
Не знає ніколи спокою - вдень і глухої ночі двері його хати відкриті для
страждаючих і втомлених життям.
За свою активну діяльність батюшка нагороджувався Золотим Хрестом (21 травня
1998р.), ювілейною медаллю Харківський собор (20 червня 2003р.), 4 вересня
2004р. возведений в сан архімандрита, а 16 квітня 2005 року нагороджений Хрестом
з прикрасами.
Якось в одній із проповідей о. Арсеній сказав, що для нього
найбільша нагорода, коли людина приходить до Бога. Адже священик несе
відповідальність за кожну душу, яка ввірена йому. «І коли прийде час дати
мені відповідь перед Всевишнім, я хотів би сказати: «Ось Господи, я, а ось -
моя паства». Нехай же буде Вам по Ваших словах. Моліться за нас. Спаси Вас
Господи
.
|