В 2-гу неділю Великого посту Православна Церква молитовно згадує день пам’яті всіх отців Києво-Печерських. Роль і значення Києво-Печерської Лаври в історії нашої вітчизни важко переоцінити, адже основоположниками нашої історії, медицини, архітектури і живопису були саме лаврські ченці. Творіннями їх рук ми користуємось і милуємось  донині. Взяти б хоча б труд преподобного Нестора Літописця «Повість временних літ» - це перший фундаментальний історичний твір (літопис) завдяки якому, ми дізнаємось про перших князів руських, їхній вклад у становлення і розвиток нашої вітчизни, дізнаємось про заснування Києва, про відвідання з апостольською проповіддю Андрієм Первозванним дніпровських схилів, про хрещення Русі. Проте головним досягненням Києво-Печерських отців є насадження на Русі головного мистецтва для монашества – мистецтва святості. Сонм угодників Божих явила світові Печерська обитель, більше ста подвижників віри і благочестя почивають своїми нетлінними останками у печерах Лаври, такої кількості святих мощей немає ніде у світі.

Основоположниками монашества в Києво-Печерській Лаврі ( і разом з тим на наших землях ) є преподобні отці Антоній і Феодосій Печерські. Вони насаджували православ’я та благочестя на дніпровських пагорбах, дбали про чистоту нашої віри і про її захист, а захищати було від кого. Все вище і вище на заході піднімався колос Римо-Латинської церкви, все далі і далі він простягав свої руки, намагаючись захопити нові землі, найголовніше, нові душі – і  поставити їх на коліна не перед Богом, а перед римським папою. Ось що пише у зв’язку з цим святий преподобний Феодосій Києво-Печерський, Київському Великому князю Ізяславу, як главі православної Київської  держави, а в його особі всім людям, об’єднаним в той час Київською Руссю: «Господи, благослови! Я – Феодосій, раб недостойний Пресвятої Трійці Отця і Сина і Святого Духа – в чистій і праведній вірі народжений і вихований в добрій науці православними батьком і матір’ю.  Віри латинської (католицької) не приобщайтесь, звичаїв їхніх не дотримуйтесь, від причастя їхнього ухиляйтесь і всього вчення їх уникайте, і від моралі їх відвертайтесь. Стережіться, чада, кривовірів і всіх розмов їх, бо і земля наша наповнилась ними. Якщо хто і спасе свою душу, то тільки живучи в Православній вірі, бо нема іншої кращої, ніж наша чиста і свята віра Православна.»  Саме завдяки преподобному Феодосію і подібним до нього святим отцям і апологетам православним, мало що вдавалось католицьким проповідникам, люди православні, як на Русі, так і в Візантійському царстві, твердо стояли у вірі своїй.

Правильно кажуть у народі: «Ворог не спить» (розуміючи під ворогом боговідступника Сатану), він різними методами і різним шляхом намагається звести душу віруючу у терени єресі і розколу. Не вдалося прямою атакою перемогти православ’я , католики пішли обхідною дорогою, стали схиляти православних до різних уній  unia (лат.)-союз. З історії відомо багато, але найвідоміші це Ліонська (1274р.), Флорентійська (1437р.) та Брестська (1596р.) На останній хотілося б зупинитися, адже її дітище живе і до нині, це так звана Греко-Католицька церква. Щоб зрозуміти ставлення нашого українського народу звернемо свій погляд до генія і письменника  Тараса Шевченка, він зокрема пише:

Ще як були ми козаками

А унії не чуть було

Отам-то весело жилось!..

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьонзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сліз і крові.

(«Орська кріпость» 1874р.)

Недаремно так голосно звучить голос Кобзаря, адже ріки крові людської пролито при насадженні унії на нашій землі, бо впроваджували її за словами класика «вогнем і мечем». Ось що свідчить великий поборник Православ’я в Україні, патріот свого народу, князь Костянтин Острозький, звертаючись до головного відступника і ініціатора Брестського собору єпископа Іпатія Потія: «Подивись тепер оком і послухай вухом, що ви накоїли своєю унією, вартою плачу та ридання! Немає такого міста, немає такого села, яких би ви не наповнили плачем, риданнями, стогоном, голосінням, сльозами людей, які держаться батьківського передання та віри! Якого ви не вчинили гоніння, наруги, обплювання, збентеження… Якого ви не виконали кровопролиття, забивства, тиранства, муки, насилля в домах, церквах, школах… Ви висушили взаємну любов у людях, вчинили роздор між батьками та дітьми, між братом і братом…» ( «Опис» 1598р.)

Ось так велась боротьба за душу православну українського народу, в цю душу плювали, на цю душу намагались наступити уніатським чоботом, але душа залишались живою, вона піднялась з колін, вона залишилась православною. І диво читати, чути і бачити, як уніати нині називають себе патріотами України, що патріотичного у зраді своєї віри і держави на Брестському соборі 1596р., що патріотичного у катуванні тисяч  українців лише за те, що вони були православними, що патріотичного у тому, щоб перетворити храм Божий, на будівництво якого селянин жертвував останню копійку, на стайню або псарню. Зараз можна виправдовуватись, що це мовляв було жорстоке середньовіччя, тоді так жили, але що робити з сьогоденням, коли знову грубою силою відбираються і оскверняються храми, коли знову летить каміння на православні хресні ходи, коли вірних канонічної церкви таврують «москалями», «запроданцями» і таке ін.. Роки летять, надворі XXI століття, але методи впливу греко-католиків залишились ті ж самі, що у середньовіччі.

P.S. Після закінчення Великої Вітчизняної війни група львівських уніатських священиків на чолі з Гавриїлом Костельником виявили ініціативу по з’єднанню з Православною Церквою, благий задум з Божого благословення був втілений у життя, а за кілька місяців після цієї події протопресвітер Гавриїл Костельник був убитий на порозі власної оселі, тому буде зрозумілим бажання автора статті залишатись невідомим, адже, як викладено вище, часи нові, а методи унії старі

Русь Свята, бережи віру Православну!                                     01.03.10р.